Два поверхи, два під’їзди та дві мешканки на весь будинок. У Світлани квартира на першому поверсі, цілі двері, меблі, але жити в ній наважується лише ця жінка – бо далі нема куди йти. Дім Галини Іванівни розбитий, нещодавно снарядом вбило теличку в сараї. “Добре, що не пішла доїти”, - каже жінка.
Місцевих мешканців в селищі Опитне лишилось від 70 до 200, розповідає військовий з позивним “Соломон”.
І мирним, і військовим з продуктами важко. Хліб, що привезли, зацвів наступного дня. Є польський у герметисних пакетах. Його розпарювати треба, каже Свєта. Вони дають нам по булці: “Спробуйте, що їмо ми”.
Ані Свєта, ані Соломон, ані Галина Іванівна не вірять у державну допомогу. Обидві жінки виїжджали з селища, але висока орендна плата змусила їх повернутись до свого, нічого невартого й такого небезпечного житла.
“Соломон” виходить до журналістів “не по формі”, без броніка. “Не гарно”, - починають було прес-офіцери, що приїхали разом із знімальною групою. “А мені держава бронік дала?” – відбиває “Соломон”. Щодня в Опитному буває декілька знімальних груп, а ось державних представників, соціальних робітників, які б зафіксували факт руйнування будинків або доглядали за літніми людьми – нема й не було.
“Чи можна вас познімати?” – починаю розмову з жінками. “Так, ми тут наче мавпи, нас усі знімають”, - безвихідно каже Світлана. _ “А краще покажіть мого кота. Він, коли починаються обстріли, ховається за ліжко. І я з ним”. Кіт Світлани – чи не єдине створіння, що підтримує в жінці інстинктивне бажання сховатись від небезпеки...
Лінія фронту пролягає через приватні одноповерхівки. Там нас зустрічає військовий з 93-ої бригади Сергій. «Розказати, як ми тут?» - пропонує він. «Давай взагалі про військову обстановку», - підказують хлопцеві. Під час розмови чується сильний свист. «Це «перелітає», над нами», - заспокоює Сергій, який 5 місяців воює без ротації. А вже за пару хвилин доводиться ховатись - із рації хрипить команда «Нора!»
Информация по комментариям в разработке