«Ті́ні забу́тих пре́дків» (в міжнародному прокаті «Диќі ко́ні вогню́» (англ. Wild Horses of Fire)) — культовий український радянський художній фільм режисера Сергія Параджанова, відзнятий у 1964 році на кіностудії імені Олександра Довженка. Екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського. Фільм став дебютним для Івана Миколайчука, що згодом став відомим актором і режисером, а також одним із символів українського кіно. Зйомки фільму здійснювалися в справжніх гуцульських хатах села Криворівні Верховинського району Івано-Франківської області та на його околицях. Саме тут Михайло Коцюбинський написав свою повість. У перший рік прокату фільм переглянули 8,5 млн глядачів. Гарвардський університет додав стрічку до списку обов'язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві. Займає 1-у позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. У знімальну групу як художника-постановника було запрошено графіка і книжкового ілюстратора Георгія Якутовича, який уже працював над оформленням книги «Тіней забутих предків». Параджанов так оцінював внесок Георгія: «Він не просто художник, а художник, що мислить. Можна було б знайти, мабуть, талановитішого за нього, але вдумливішого — ні. Він привів нас у Карпати, як гід. Вони йому знайомі. Він врятував нас від пейзанства, від фальші». Оформлення повісті Коцюбинського Якутович завершив 1967 року, після виходу фільму. Сценарій фільму Сергій Параджанов писав із Іваном Чендеєм, упорядником закарпатських казок. Параджанов жив у Чендеїв майже місяць. Вчив Марію Чендей робити голубці з виноградного листя. Спав у робочому кабінеті Івана Михайловича. Після вечері лягав на диван і до другої ночі розказував письменникові технології написання сценаріїв. Зачіпав теми, на які подружжя боялося говорити. Іронізував: Мені не можуть пришити український буржуазний націоналізм, бо за національністю я вірменин. У часи опали прізвища Івана Чендея у титрах не було. У грудні 1962 на засіданні художньої ради Київської кіностудії ім. Довженка з нагоди святкування сторіччя від дня народження Михайла Коцюбинського сценарій фільму затвердили. Робота над фільмом тривала від 30 травня 1963 р. до 15 жовтня 1964 р. Сергій Параджанов про зйомки: «Я ображав групу тим, що вивчав храми, ходив на хрестини, на похорони. Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності.» На головну роль Івана Палійчука спочатку розглядали іншого актора, оскільки Параджанов вважав зовнішність Миколайчука невідповідною для ліричного героя. Втім проби вирішили провести, і згодом Параджанов писав: Я не очікував нічого особливого, тому доручив Іллєнку (оператору) провести зйомки і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрій: "Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття." Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так зізнавався актор потім), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, дуже стурбований, він світився дивовижним світлом.
Сюжет фільму. Малий гуцул Іванко Палійчук стає свідком загибелі свого брата Олекси, а потім вбивства свого батька у перепалці з чоловіком із ворожого роду Гутенюків. Під час цих подій Іванко знайомиться з Марічкою, донькою вбивці його батька, дає їй ляпаса і викидає хустку в річку. Проте замість ворожнечі між ними виникає приязнь. Після смерті брата Іванко лишається останньою дитиною в сім'ї. Іван та Марічка ростуть і проводять багато часу разом і закохуються одне в одного. Однак їхня рідня обурена цими стосунками, пам'ятаючи про ворожнечу родів. Марічка передбачає, що їм не бути парою. Господарство ведеться погано, тож невдовзі Іван вирушає на заробітки на полонини пасти овець і робити бринзу, плануючи повернутися до зими й одружитися з Марічкою. Якось, пішовши шукати загублену Іваном вівцю, Марічка зривається зі скелі в гірську річку та гине. Спустившись із полонини, Іван дізнається про зникнення коханої та вирушає на її пошуки. Приєднавшись до сплаву, він знаходить тіло Марічки. Після цього він замикається в собі й довго ходить понурий. За кілька років зустрічає Палагну й одружується з нею. Господарство ведеться добре, але Іван далі тужить за Марічкою. Палагна це розуміє, але намагається схилити Івана завести дітей. Він уникає цієї теми. Палагна починає зраджувати Іванові з сусідом — мольфаром Юрком. Іван, втім, байдужий до цього, оскільки все ще кохає Марічку. Померла починає йому ввижатися. Палагна просить у Юрка, щоб той наслав на Івана чари і той помер. Іван стає відлюдькуватим, образ Марічки з'являється йому знову й знову. Пішовши за примарою однієї холодної ночі, він помирає. Ховають Івана за місцевим звичаєм, з танцями і піснями, за чим у вікна спостерігають діти.
Информация по комментариям в разработке