Тієї ночі, коли чоловіка призначили генеральним директором, він вручив мені документи на розлучення просто за святковим столом. Свекруха сміялася, не приховуючи тріумфу. Я спокійно підписала всі папери, але тут завібрував телефон, номер батька, з яким ми не розмовляли чотири роки. "Тримайся, ти не одна", - пролунало в слухавці. І я зрозуміла, генерал СБУ у відставці не пробачає тим, хто кривдить його дочку. Перед тим, як ми поринемо в цю захопливу історію, напишіть, будь ласка, з якої країни ви до нас завітали. Для мене велика честь знати, хто зараз разом зі мною в ефірі. Приємного прослуховування. Двадцять років тому Олена Некрасова, молодший фінансовий аналітик з дипломом, в якому ще не висохло чорнило, закохалася в найнебезпечнішу річ на світі - в чужий потенціал, в образ майбутнього, якого ще не існувало і яке їй належало збудувати власними руками.
Максим Гордєєв з'явився в її житті разом з орендованим цехом на околиці Дніпра і трьома простроченими кредитами. Амбіцій у нього було на мільярд, а в гаманці - порожньо. Він говорив про комплектуючі для машинобудування, як інші говорять про польоти на Марс, з тією ж полум'яною вірою і тим же блаженним незнанням реальності, яке буває властиве людям, що ніколи не платили за власними рахунками. Цифри для нього були чимось на зразок погоди. Він знав, що вони існують, але не вважав за потрібне звертати на них увагу, вважаючи, що хто-небудь інший розбереться з цією нудною матерією. "Ти ж розумієш, що при такому грошовому потоці ви закриєтесь через пів року?" - запитала вона на їхньому третьому побаченні, розглядаючи папери, які він приніс замість квітів. Її аналітичний розум вже вибудовував схеми порятунку, хоча вона ще не дала згоди їх застосувати.
"Ось тому мені потрібна ти", - відповів він з усмішкою людини, яка звикла отримувати все, про що просить. І ця усмішка здалася їй тоді чарівною, а не розважливою. І вона повірила не йому, а собі. Повірила, що зможе виліпити з цього хаосу щось справжнє, що її аналітичний розум знайде тут застосування, якого не давала нудна робота в аудиторській фірмі, де її талант тонув у рутині чужих звітів. Вона шукала протилежність своєму батькові, полковнику СБУ, людині протоколів і параграфів, для якого світ ділився на чіткі категорії допустимого і забороненого, і знайшла Максима, вільного від усього, включно зі здоровим глуздом і фінансовою грамотністю. Перші п'ять років шлюбу вона працювала на двох роботах, не скаржилася, не вимагала визнання. Справжня любов же не потребує подяки, так вона собі казала.
Вдень трудилася в офісі аудиторської компанії, де її підвищували і хвалили, ночами - на компанію чоловіка, де її праця залишалася невидимою. Поки Максим спав, розкинувшись на ліжку з безтурботністю людини, яка переклала всі турботи на чужі плечі, Олена зводила баланси, які ніяк не бажали сходитися, писала протоколи скорочення витрат, вивіряючи кожну цифру до копійки. Будувала фінансові моделі, що переконали Ощадбанк видати перший кредит на сто мільйонів гривень. Вона говорила собі, що бути фундаментом - гідна роль, що фундамент і має залишатися невидимим. Інакше який він фундамент? Що це тимчасово, що її внесок обов'язково визнають, коли компанія стане на ноги. Його не визнали ні через рік, ні через п'ять, ні через десять. Коли Максим отримував премію "Лідер промисловості Дніпра" від журналу "Діловий квартал", він стояв на сцені, залитій світлом софітів, і дякував батькам, наставникам, партнерам по мисливському клубу, навіть водієві, який возив його на переговори.
Репліка, яку написала Олена, відрепетирувавши з ним кожну паузу і кожен жест скромності, звучала чудово. Зала аплодувала. Журналісти строчили в блокнотах. Її ім'я не прозвучало жодного разу. "Олено, ну, це ж брендинг", - пояснив він дорогою додому, не відриваючи очей від дороги, і його руки на кермі здавалися їй чужими, незнайомими. Інвесторам потрібен образ генія-одинака. Згадка дружини заплутає ринок, створить враження, що за моїми рішеннями стоїть хтось інший. За твоїми рішеннями і так стоїть хтось інший. Її голос ледь долетів до нього. Не ускладнюй, Олено, ти ж розумна жінка. Вона проковтнула це пояснення разом із вечерею, яку приготувала сама, поки він приймав вітальні дзвінки, і продовжила працювати. Але щось надломилося того вечора, і з кожним роком тріщина розходилася все ширше, харчуючись дрібними приниженнями, які родина Гордєєвих відпускала їй зі щедрістю переможців, впевнених у своїй безкарності.
Свекруха Алла Вікторівна, вдова директора радянського заводу, яка піднялася в дев'яності на приватизації і навчилася дивитися на людей як на ресурси, ніколи не дозволяла Олені забути, що її взяли з простої сім'ї. Критикувала сервірування столу на сімейних обідах, хоча сама не відрізняла виделку для риби від виделки для салату. Просила розібратися з податковою перевіркою її спадку, називаючи багатомісячну роботу з документами, нудною метушнею з папірцями, яку ніяково...
Информация по комментариям в разработке