Минув рік від того, як поховали дружину. Чоловік, взявши сина та коханку, поїхав на цвинтар у поминальний день. Підійшовши до могили, коханка зверхньо промовила: "Не розумію, що ти в ній знайшов. Якби вона була жива, ти б усе одно пішов до мене". Саме тоді чоловік помітив, що сина ніде немає. Коли вони почали його шукати, чоловік почув до болю знайомий голос. Кристина була заміжня за Павлом уже дванадцять років. У подружжя підріс семирічний син Олександр, який обожнював проводити час із батьком. Звісно, у їхній родині траплялися сварки, але спільними зусиллями вони швидко їх вирішували, і все йшло своїм звичним плином, аж поки в їхнє життя не ввійшла *вона*. Кристина міцніше стиснула руку сина, коли вони підійшли до шкільних воріт.
Ранок видався прохолодним, і вона пошкодувала, що не вдягла Сашкові теплішу куртку. Хлопчик, здавалося, не помічав вітру. Він жваво розповідав про нову комп'ютерну гру, в яку вони з татом грали вчора ввечері. "Мамо, а тато сьогодні забере мене зі школи?" — спитав Олександр, поправляючи рюкзак, що сповзав з плеча. "Ні, сонечко. Тато сьогодні буде на роботі допізна. Забере тебе бабуся, як завжди", — відповіла Кристина, нахиляючись, щоб поцілувати сина в маківку. "Шкода", — протягнув хлопчик. "Він обіцяв показати мені, як пройти третій рівень". "Вечером покаже", — усміхнулася Кристина. "А зараз біжи, бо спізнишся, і поводься добре на уроках". "Гаразд", — кивнув Сашко і побіг до входу, обернувшись на ходу, щоб помахати матері рукою.
Кристина провела його поглядом, аж поки він не зник за дверима школи, а потім розвернулася і попрямувала до автобусної зупинки. До роботи було їхати хвилин двадцять, і вона вже подумки складала список справ на сьогодні. Семен Олександрович чекав на неї з відліком щодо нових контрактів. А ще потрібно було встигнути узгодити зустріч з постачальниками. Кристина йшла швидким кроком, час від часу поглядаючи на годинник. Автобус мав приїхати через десять хвилин, і якщо вона встигне на нього, то не запізниться. Навколо знову сновигали такі ж поспішаючі люди. Хтось вів дітей до школи, хтось поспішав на роботу. Звичайний ранок звичайного буднього дня.
"Кристино!" — Жіночий голос пролунав звідкись ззаду, змусивши її різко обернутися.
Кристина зупинилася й примружилася, намагаючись розгледіти, хто її поклик. До неї швидким кроком наближалася висока жінка в елегантному бежевому пальті. Темно-каштанове волосся спадало їй на плечі, а на губах грала якась дивна, майже лукава усмішка. "Не впізнаєш?" — запитала незнайомка, зупинившись за кілька кроків від Кристини. Кристина розгублено подивилася на неї. Обличчя здавалося смутно знайомим, але вона ніяк не могла пригадати, де вони могли зустрічатися. Жінка виглядала доглянутою та впевненою у собі: дороге пальто, акуратний макіяж, витончені сережки у вухах. "Вибач, а ми знайомі?" — обережно спитала Кристина, піднявши брову.
"Серйозно?" — засміялася жінка. "Ми навчалися на одному факультеті. Економічний, пам'ятаєш? Я — Марія Сергєєва". Кристина широко розплющила очі.
Маша Сергєєва! Звісно, вони справді навчалися разом, але це було так давно. Тоді Марія виглядала зовсім інакше: простушка з хвостиком і в дешевих джинсах, яка вічно брала в усіх конспекти. А зараз перед нею стояла зовсім інша жінка, перетворена до невпізнання.
"Машо, та невже!" — вигукнула Кристина, широко усміхаючись. "Тебе зовсім не впізнати. Ти так змінилася!" Вона зробила крок уперед і обійняла давню знайому. Марія відповіла на обійми, але в її очах промайнуло щось невловиме, чого Кристина не помітила в той момент. Якби вона була уважнішою, то, можливо, відчула б фальш в цих обіймах, холод, що ховався за зовнішнім теплом.
"Скільки років минуло", — сказала Марія, відступаючи. "Ти зовсім не змінилася.
Все така ж мила Кристиночка". "І ти маєш чудовий вигляд", — відповіла Кристина. "Оце так несподіванка — зустріти тебе тут. Ти живеш у цьому районі?" "Нещодавно переїхала", — знизала плечима Марія. "Знімаю квартиру неподалік". Повисла незграбна пауза. Кристина глянула на годинник і спохопилася. "Слухай, Машо, мені потрібно бігти на роботу, а то спізнюся. Автобус скоро підійде", — поспішила вона. "Може, обміняємося номерами телефонів, а потім якось зустрінемося, побалакаємо як слід". "Звісно", — кивнула Марія, дістаючи телефон. "Давай". Вони швидко обмінялися контактами. Кристина вже збиралася попрощатися і йти далі, але Марія раптом зупинила її. "До речі, Кристино, а в тебе на роботі випадково немає вільних вакансій?" — запитала вона, ніби ненароком. "Я зараз якраз у пошуку роботи.
Після переїзду вирішила змінити місце". Кристина задумалася. Наскільки вона пам'ятала, у них у фірмі справді шукали секретаря для Семена Олександровича. Попередня дівчина пішла в декрет місяць тому, і з тих пір директор сам розбирав папери, що його явно не влаштовувало. "Знаєш, здається, у нас потрібен секретар", — повільно промовила Кристина. "Тебе влаштує така посада?" "Звісно"...
Информация по комментариям в разработке