проводила чоловіка у відрядження. О третій ночі дзвінок з поліції. Його знайшли мертвим у ванній з якоюсь дівчиною. Коли я дізналася, хто вона, світ завалився. Це була людина, якій я довіряла найбільше. А поки ми не почали, поділіться, будь ласка, звідки ви нас слухаєте і скільки вам років. Мені завжди радісно знати, хто зараз поруч зі мною. Приємного прослуховування. Листопадовий ранок у Катеринополі видався таким, яким і належить бути листопаду на Поліссі: сірим, вогким, з морозом під мінус п'ятнадцять, який забирається під комір і не відпускає, поки не доберешся до теплого приміщення. Діана Єрмакова припаркувала свою сріблясту іномарку біля терміналу міжнародних вильотів аеропорту Жуляни і насамперед перевірила годинник на приладовій панелі. До початку реєстрації залишалося ще сорок хвилин, тож можна було не поспішати і навіть випити кави в залі очікування, якби Денис не відмовлявся від таких дрібниць щоразу, посилаючись на те, що в бізнес-залі його чекає куди кращий сервіс.
Денис Вікторович уже вибрався з машини і тепер вовтузився з валізою в багажнику, намагаючись вивільнити ручку, яка зачепилася за щось усередині. Його дихання перетворювалося на короткі хмарки пари при кожному видиху. І Діана замилувалася цим видовищем, таким буденним і таким домашнім. "Дай допоможу", - вона підійшла ззаду, обхопивши його за лікоть. "Впораюся", - він усміхнувся тією розсіяною посмішкою, яка з'являлася у нього всякий раз, коли голова була зайнята чимось іншим, якимись думками, якими він не поспішав ділитися. Діана помітила це відразу. Не посмішку навіть, а ґудзик на манжеті його сорочки, що визирав з-під рукава пальта. Ґудзик тримався на чесному слові, бовтався на одній нитці, готовий ось-ось відірватися і загубитися де-небудь на підлозі терміналу. Вісім років шлюбу навчили її багато чому про звички чоловіка, про його педантичність у питаннях зовнішнього вигляду, про те, як він перевіряє кожну деталь костюма перед важливою зустріччю.
Але професія навчила більшому. Вона звикла бачити те, чого не помічають інші, звикла читати по дрібницях, по деталях, по тому, як людина тримає руки або куди дивиться, коли говорить неправду. Робота судово-медичного експерта в обласному бюро СМ являла собою щоденну практику спостереження, коли кожна подряпина, кожен синець, кожна складка на одязі може розповісти історію, яку мертві вже не здатні повідати самі. "У тебе ґудзик", - вона потягнулася до його зап'ястя, відзначаючи про себе, що годинник він, як і раніше, носить на правій руці, як усі шульги. "Почекай, у мене в сумці є набір. Пришию за хвилину, все одно час є". Денис м'яко відсторонив її руку, і в цьому жесті було щось незвичне, якась квапливість, якої раніше не було. Він ніби боявся затриматися зайву секунду. "У готелі попрошу покоївку, не переживай".
Він нахилився і поцілував її в лоб. Від нього пахло знайомим одеколоном з нотками кедра і чимось ще, чому вона ніколи не могла підібрати назву, хоча намагалася багато разів, розглядаючи полиці в парфумерному магазині. Цей запах був частиною їхнього життя, частиною ранкових пробуджень, коли він уже збирався на роботу, а вона ще ніжилася під ковдрою. Частиною вечірніх розмов на кухні за келихом вина, частиною всього того, що становило поняття "дім": не стіни, не меблі, а саме він, його присутність, його голос, його запах. "Десять днів пролетять швидко", - сказав він, підхоплюючи валізу і поправляючи ремінь сумки на плечі. "Я привезу тобі що-небудь з д'юті-фрі, як ти любиш. Подзвони, коли приземлишся, і напиши, коли доберешся до готелю обов'язково". Він попрямував до скляних дверей бізнес-залу Шевченко, злегка накульгуючи на ліву ногу.
Це був наслідок аварії трирічної давнини, про яку він не любив згадувати. Біля самого входу він зупинився й обернувся. Погляд, яким він дивився на неї в цю мить, був дивним, надто довгим і надто пильним. Він наче намагався запам'ятати її обличчя, закарбувати його десь глибоко всередині, зберегти на випадок, якщо більше не випаде нагоди побачити. Потім двері роз'їхалися в сторони з тихим шипінням, і його силует розчинився в теплому світлі вестибюля серед інших пасажирів, які поспішали до своїх рейсів. Діана сіла в машину, ввімкнула пічку на повну потужність і ще кілька хвилин сиділа нерухомо, дивлячись на термінал крізь лобове скло, по якому почали розповзатися перші сніжинки. Щось було не так. Вона не могла пояснити це раціонально, не могла знайти конкретної причини своїй тривозі.
Не могла сформулювати навіть для себе, що саме її турбує. Але інтуїція, відточена роками роботи з трупами і тими історіями, які вони розповідали своїми ранами та каліцтвами, не давала спокою. Ґудзик на сорочці акуратно вдягненого чоловіка, його погляд на прощання. Ця квапливість у жестах, небажання затриматися навіть на хвилину - дрібниці, які окремо нічого не означали, які будь-яка інша людина пропустила б повз увагу. Але разом вони складалися в картину, сенс якої вона поки...
Информация по комментариям в разработке