Володимир Войчишин - Діти (мініальбом на вірші Богдана Куценка)

Богдан Куценко - тексти;
Володимир Войчишин - музика, виконання, відео.

1. Все в світі (0:00)
2. Діти (1:21)
3. Дякую (3:58)
4. Гойдалки (5:54)
5. Дрібничка (7:16)
6. Вщухає дощ (9:10)
7. Як зблискує очима дитинча (10:33)
8. Тато (13:03)
9. Йога (14:39)
10. Хліб і риба (16:15)
11. Наодинці (18:30)

Богдан Куценко

Все в світі

Все в світі є причиною всього.
Вагон, з якого вийдеш у світанок,
цигарка в тамбурі і кава на сніданок,
рясна осіння мряка за вікном,
цілунок напівтеплий наостанок
і довгий післясмак, немов вино.
Все в світі є предтечею тебе.
Останній подих, на сорочці пляма,
що з'явиться і шириться так само,
як лине погляд в небо голубе.
І ти дурний біжиш за голосами,
та більше не пригадуєш себе.


Діти

Діти в тролейбусі мружать очі
хочеться спати та сон щоночі
надто складна і нудна робота
діти питають чи вже субота
шморгають носом куйовдять коси
бачать зірки де випали роси
ходять і кажуть шляхом коротким
крутять литками їдять солодке
в пащі тварин простягають руки
мамині речі татові штуки
ті що не можна малим чіпати
спати лягати колготи халати
чистити зуби дурне робити
повільно ходити їсти помите
стригти волосся шукати одежу
серед кімнати замкову вежу
знову складати на ніч в коробку
ночі задовгі дні закороткі


Дякую

Просто дякую за це літо
за його три останні тижні
за відчужене і розбите
за приховане і безгрішне
замовкання і ясний погляд
сині очі і карі очі
за волосся відтінків поля
за зітхання їх проти ночі
ці смішки і бої без ліку
за характери норовливі
буду вдячний тобі довіку
біля моря за літню зливу
а тепер коли все так стрімко
і за здогадку що ці діти
наче повна поштова скринька
із листами що пише вчитель
і складає їх просто в сумку
та й говорить неси хороший
із лукавим дідівським сумом
випадковому листоноші


Гойдалки

гойдалки літера А
літера П турніків
у листопаді трава кольору хвойних вінків
у листопаді слова з присмаком кашлю вночі
обертом голова із об'єктивних причин
все що тримає мене з відстані тут на плаву
не описати словами
ніби спитав як живу
пес із трьома головами


Дрібничка

полишив страх
забув про неможливість
важливість перетнувши наче стрічку
собі сам кажеш
все в житті дрібничка

порічка зацвітає червоніє
а хтось іде
а хтось собі олію
несе додому але не доносить

усе важливе
все лежить під носом
у всіх навколо та здається марним
малим немов частина інтер’єру
людина в однині
людина парна
і півтори людини із тер’єром
чи з таксою скажімо
теж собака
смішний на вигляд
відчайдушний в бійці
ось чолов’яга із лицем убивці
іде на вихід

і в серці доброта його стискає
любов святую
і він сідає в парку десь із краю
синиць годує

полишив страх
забув про неможливість
що майже перейшла уже у звичку
усе в житті водночас надважливе
усе дрібничка


Вщухає дощ

вщухає дощ вщухає все із ним
згортає листя золотава квітка
люби мене допоки він не вщух
кохання що подібне до дощу
приходе як і він завжди нізвідки
аліса що іде по маргаритки
мовчить до мене та і я мовчу


***
Як зблискує очима дитинча
коли іде до сну і ніч лягає
там де останній птах над темним гаєм
звільняє небо для нічних птахів
коли іржа усіх старих дахів
звільняє кажанів і денну спеку
де височить антена як лелека
що проти сонця рибу вигляда
нехай всіх омине лиха біда
що заглядає у відкриті вікна
нехай життя іде зворотнім ліком
нехай лисиця осені руда
води нап’ється навесні насниться
і півня кров стікає де вода
торкнеться віддзеркалення убивці
так ти іди до нього молода
на літній чорно-білій фотоплівці
де чорнобривці пахнуть крізь роки
зірки ідуть по колу крім одної
північної холодної питної
небесного безпам’ятства ріки
не пам’ятатимуть чого чоловіки
не говоритимуть про що жінки у домі
присвячене цікавості і втомі
дароване лиш доторком руки
сплетінням вен на білизні манжету
і частотою дихання що зась
передавати у канві сюжету
чорнявий кіт наївний пес рудась
ці двоє бережуть твої секрети
хоч невідомо хто їм сповідавсь


Тато

У глині квіти проростали
сопіли діти
зима ще поки не настала і звісно квітень
далеким обрієм в уяві ряснів зелений
і світло місячне і мляве текло по венах
дитячим диханням в кімнатах
волоссям жінки
біля вікна щасливий тато
чекав сніжинки


Йога

одним лиш доторком губ
вбиратиме всю тривогу
робитиме ранішню йогу
вестиме таємну гру
не їстиме риби і м’яса
та питиме його кров
так ніжно турботливо тихо
немов
поцілунок в ясна
поганою римою крові
тут може бути любов
якої утім нема
між цими
двома

Наодинці

балкон і ранок наодинці
сусід несе пляшки порожні
ворони ніби ті ординці
в юрбі тривожній

калюжі тріскають під кроком
і листя дихає з-під льоду
він цю замислював погоду
чому уроком

і тиск зашкалює у скронях
немов нагадує самому
що міра це не просто слово
і так в усьому

всі наші твори неписьменні
усі думки усі розмови
ми забуваємо щоденно
а потім знову