Форт Буаяр

ПІККАРДІЙСЬКИЙ БУАЯР
На правах буаярівського капітана піккардійців (досі не збагну, як ним стала)))) дозволю собі згадати, як ці хлопаки відчайдушно екстремалили рівно 16 років тому (матінкобожаяктодавнобуло).
Акурат 17 червня 2004-го разром зі Славком Нудиком, Володимирем Якимцем, Романом Турянином, Андрієм Капралем ми їхали до Києва, аби наступного дня летіти до Парижа, а потім сім годин автобусом до берегів океану, щоб дістатися Fort Boyard!
Про Влодкову емпатію до щурів, коли ті нахабно повзали по його світлій голові, про мій встид перед Мольфаром Сильвестровичем Ступкою за нерозгадану загадку, про дивовижний спокій Андрія, що визволив мене з полону, про Славчикову толерантність, якому вдалося знайти спільну мову навіть зі скорпіонами та павуками (як???), та про епічний шлях Ромчика до тарзанки з отим зухвалим підсвистуванням... про усе це дивіться у відео.
Окрема вдячність хлопцям за те, що ґречно толерували мій спів на зйомках (а що мені було робити? довелося згадувати досвід шкільного ансамблю «Іскорка»), але я тримала марку артістки)) навіть у мокрих кросівках та більших на два розміри штанах (то після кімнати з обливанням, де я мало не захлинулася, а Володимир помпував до знемоги — все заради ключа)
І, авжеж, величезне дякую за підтримку та вболівання Андрієві Шавалі, Богданові Богачу та Ромчикові Климовському, яким було непереливки, особливо, коли ми, буаярівці, прилетіли в Україну на пів дня пізніше (французи запізнили нас на летовище, і то вже був другий тур гри з екстремальним поверненням)))