#літо #канікули #весна
Колись, в дитинстві, весна для нас була не просто, як пора року, а закінчення навчального року. Хоч на дворі був ще березень або квітень, але всі підраховували дні, які залишалися до 25-го травня, коли вже настануть літні канікули. Хоч всі і чекали з нетерпінням літо, та багатьох з нас об'єднувала думка: "Влітку, щоб корова здохла, а взимку, щоб школа згоріла." Але все таки, незважаючи на думку про корову, що треба буде її ганяти в череду ціле літо, ми чекали літні канікули, які були для нас, ніби маленьке окреме життя на протязі трьох місяців. Як же ми їх чекали ці канікули... В село завжди приїжджали до бабусь чи до родичів наші друзі з міста, на відпочинок. Ніби вони, бувши малими, в місті, дуже виморились. Але це так. Школа виморювала і в місті, і в селі. У кожного ці канікули проходили по своєму, але якщо взяти взагалі, то у всіх нас є багато спільного. Ми спали до обіду, потім прокидалися і йшли до друзів. Відпочивали на річці, грали в квача. Допомагали батькам, або бабусям з дідусями пасти корів. Хоч і не хотілося вставати дуже рано. А ще, могли навчати пасти корів, своїх друзів з міста. Бо випасання корів - це дуже тонка справа. Часто ходили на колгоспне поле по горох. А коли їхав голова колгоспу чи агроном, або ще якась машина, то доводилось залягати в горох, щоб ніхто не побачив. Бо в той момент ми відчували себе злочинцями. А як же ми каталися на велосипедах... Це було мистецтво. Хто бум меншим і не діставав до педалів - їздив під рамою. Старші, любили тюнінгувати свої велосипеди. Чіпляли на колеса катафоти, динамки і фари. Ми гуляли цілими днями, що нас неможливо було навіть догукатися додому поїсти. Ми харчувалися підручними засобами. Десь клей із вишні чи абрикоси у садку, десь малину, клубнику, та інші фрукти з дерев. Їли зелений щавель. Бабуся могла намазати хліб смальцем і ухвативши той кусок хліба, бігли до друзів, ще з ними й ділилися. Та мабуть найсмачнішою їжею і одночасно десертом, був хліб намазаний варенням, або медом і молоко. А як же ми любили будувати халабуди. То для нас було краще, ніж зараз елітне житло в Києві. Навіть тоді у нас вже були гроші. Самою стабільною валютою, курс якої ніколи не змінювався - були листя з дерев. Майже кожного вечора збиралися у когось під забором на лавочці. І якщо хтось приходив із шматком хліба, змоченим водою і посипаним цукром, або з олією і сіллю, то всі терміново бігли по домам і через 5 чи 10 хвилин поважно приходили з такими ж "бутербродами". А ще, їли калачики, смоктали нектар із квіток конюшини і ще всяку всячину. Руки мили квітками "собачого мила". А впав і роздер коліно - то зірвав листок подорожника, обтер, приліпив до рани, заростало, як на собаці. Ніхто не біг додому жалітися, бо мати могла ще й кропивою по дупі полікувати. Згадуючи це все, хочеться сказати, що праграма "Останній герой" відпочиває, в порівнянні з пригодами, які були у нас. Після дощу, любили бігати, або кататися на велосипедах по калюжам. Запускали кораблики. А ті, хто був вже доросліший, ходили по вихідним в клуб на дискотеку. Тільки тоді, ми це називали танці. Танці були, не те що зараз. Карнавали у Бразилії відпочивають. Отак і пролітали наші дні. Ми були щасливими, але наближалося воно - перше вересня. Друзі від'їжджали в місто. Як же не хотілося з ними розлучатися. Але треба було. І коли вже спливав до кінця останній день літа, ми сиділи і плакали, бо не хотілося йти до школи. Тяжко було звикати й забувати літо в перші дні вересня. Ми ділилися з однокласниками літніми враженнями та пригодами. У всіх нас ці пригоди були різні, але й одночасно було багато спільного. Ті літні канікули вже ніколи не повернути.
Информация по комментариям в разработке