РАНОК З ТАРАСОМ. ГЕТЬМАН МАЗЕПА. ВІРШ "ДУМА" 1698 рік.

Знаменита «Дума» гетьмана Івана Мазепи «Всі покою щиро прагнуть» є не лише видатним літературним твором на українській мові, але й важливим свідченням української національно-політичної думки того часу. Більше того, у «Думі» з надзвичайною силою, яскравістю та щирістю відображена політична ідеологія Мазепи та його соратників, які були серед найкращих представників тодішньої України. Крім того, цей твір є документальним свідченням стану України наприкінці XVII століття, написаним всього через 50 років після Переяславської ради, коли Богдан Хмельницький підписав угоду з московитами.
Проте з цієї точки зору «Дума» досі не отримала належного розуміння та оцінки в історичній науці.
Це пояснюється не лише літературною формою «Думи» та традиційною її характеристикою в наукових колах, але й розбіжностями щодо датування і, відповідно, походження цього твору. Загалом прийнято вважати, що «Дума» була написана близько 1698 року хоча автор англійської монографії про Мазепу, проф. Меннінг, висловив думку про те, що Мазепа склав свою «Думу» десь на початку 1670-х років, і в ній відображено політичне становище Наддніпрянської України за часів Руїни й бурхливого гетьманування Петра Дорошенка.

ІВАН МАЗЕПА «ДУМА» 1698
Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж всі тягнуть;
Той направо, той наліво,
А все, браття, тото диво!
Не маш любви, не маш згоди
Од Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
«Єй, братища, пора знати,
Що не всім нам пановати,
Не всім дано всеє знати
І річами керовати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо!
Однак стирник сам керує,
Весь корабель управує.
Пчулка бідна матку має
І оної послухає».
Жалься, Боже, України,
Що не вкупі має сини!
Єден живе із погани,
Кличе: «Сюда, Атамани!
Ідім Матки ратовати,
Не даймо ей погибати!»
Другий Ляхом за грош служить,
По Вкраїні і той тужить:
«Мати моя старенькая!
Чом ти велми слабенькая?
Розно тебе розшарпали,
Гди аж по Дніпр Туркам дали.
Все то фортель, щоб слабіла
І аж вкінець сил не міла!
Третій Москві юж голдує
І ей вірне услугує.
Той на Матку нарікає,
І недолю проклинає:
«Ліпше було не родити,
Ніжли в таких бідах жити!»
Од всіх сторон ворогують,
Огнем-мечем руїнують,
Од всіх не маш зичливости,
Ані слушной учтивости:
Мужиками називають,
А подданством дорікають.
«Чом ти братов не учила,
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати!»
Я сам бідний не здолаю,
Хиба тілько заволаю:
«Ей, Панове Єнерали,
Чому ж єсьте так оспалі!
І ви, Панство Полковники,
Без жадної політики,
Озмітеся всі за руки,
Не допустіть горкой муки
Матці своїй больш терпіти!
Нуте врагов, нуте бити!
Самопали набивайте,
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права!