Ратифікація, як штани через голову. Ну чому навіть добру справу роблять так невчасно й провокаційно?

Сьогодні в Раді раптово, ніби «швидка настя» напала, без попереджень, аргументації, належного обговорення ратифікували Римський Статут і наша влада, ніби з раптового перепою, прокинулася вже в країні, щодо якої має майже повну (з частковим обмеженням на 7 років) юрисдикцію Міжнародний Кримінальний Суд у Гаазі. Я добивався цієї ратифікації ще далекого 2001 року. Проблему знаю дуже навіть добре. Але тоді б мені в найгіршому сні не приснилося, що колись в Україні буде страшна війна з не лише жорстоким, але й підлим та брехливим ворогом, а ще, що саме під час цієї війни президент, за яким самим той трибунал плаче, раптом помчить цей статут ратифікувати. Річ дуже корисна. Але ніхто ніколи подібного не робить в умовах саме такої війни! Тим більше, що ще пару місяців тому вся влада заявляла, що здійснять це тільки після війни та й то не одразу.

Шукати благородні мотиви в Зе та його ляльководів – річ марна. Це як шукати чорну кішку в темній кімнаті, коли її там нема й ніколи не було. Мотиви проглядаються не дуже добрі. З цим і так усе зрозуміло. А чи будуть небезпечні, критичні, просто прикрі наслідки? Саме про це пропонований вам сюжет. Поки головний наслідок – додаткова зневіра й сумніви наших військових, чи це своя горе влада їх укотре не підставляє під юридичні загрози? Ніби й перестороги ж є, але про це треба було комунікувати із військовими, спілкуватися із суспільством. А зе-влада ж умисно все робить діаметрально навпаки. От про це, про те, що в наших військових є значно гірші загрози, про ймовірні небезпеки, про демотивацію та деякі позитиви цей випуск.

Для обкладинки використав заставку з пісні Ігоря Жука «Гаазький барабанщик», рекомендую:    • Гаазький барабанщик