Життя після "ДНР". Дружківка

Поки тут заправляли деенерівці, я разів п'ять телефонував на гарячу лінію Кабміну, щоб, наприклад, повідомити про викрадення машин швидкої допомоги. Але після кожної скарги до мене приходили самі ж деенерівці. Я справді не знаю, чи хтось з Києва просто переводив справу на місцеву
міліцію, а вже вона інформувала сепаратистів, але дуже важливо відновити довіру. Ми були готові, але справді не знали, як протистояти цим загарбникам," - розповідає лікар, очільник профкому Дружківської лікарні, представник українського активу містечка Михайло Самородов.
Бойовики втекли з розсташованої у 20 км від Краматорська Дружківки слідом за Слов'янськом У 60-тисячній Дружківці й сусідній Костянтинівці не було масштабних бойових дій.
Однак саме там ще на початку збройного конфлікту у травні було вбито священика Павла Жученка, котрий став однією з перших жертв деенерівців. Понад два місяці українські журналісти не могли працювати у місті. Місцеві збираються на площі і охоче розповідають Громадському про
життя за "ДНР": про те, як звичайних перехожих забирали копати мішки з піском, про воєнного коменданта без імені й прізвища, чиї накази виконувала і місцева міліція, про те, як підприємці платили гроші, аби вийти з полону, як по квартирах вишукували проукраїнськи налаштованих людей.
Але й також, щоб проаналізувати, чому сусіди йшли на так званий "референдум", як жити далі, а також уміння місцевих чиновників швидко перефарбовуватися з "помаранчевих" у "біло-синіх", а нині в "жовто-блакитних".

/Наталя Гуменюк, Яків Любчич