#мояпросвіта #унр #звіздаль #базар #1921 #листопадовий_рейд
ПІД МАЛИМИ МІНЬКАМИ (1921-1971)
Козьма Кузь
На фото: Лицарі Ордену Залізного Хреста у таборі інтернованих, Каліш (Польща), квітень 1921 рік
Було це в листопаді 1921 року, коли українська повстанська група під командою ген. Юрка Тютюнника пробиралась скорим маршем назад до Польщі з совєтської України. Втомлена важкими переходами, одночасно відбиваючись від настирливих оточувальних атак совєтської кінноти, група рішилась на спочинок в селі Малі-Мінки, коло Базару, на Волині, щоб згодом далі маршувати до польсько-совєтського кордону. Ми були, мабуть, коло півтора дня маршу від кордону.
Ще як сьогодні пам'ятаю, як наша колона виступила з довжезною ланкою возів і саней з раненими і вояками з відмороженими ногами о годині 11-ій передполуднем в напрямі на село Звіздаль. Наша сотня гармашів ішла посередині колони. Перед нами відкривалась прекрасна панорама. Яких півтора або може два кілометри перед нами виринало в прямій лінії село Звіздаль. З правого боку смуга голого поля в 40-50 метрів в ширину, а за тою смугою пішли рідкі, соснові бори; з лівого боку величезне замерзле болото (або може трясовина), покрите малими корчами. До того болота вливалася невеличка річка або радше потік — Звіздаль, з дерев'яним містком.
Все це було покрите глибокими замерзлими снігами. Так ми поволі витягались на Звіздаль. Може пів години ми так просувались і ніхто нічого злого не передчував. Перед мною сани-залубні, а в них якийсь полковник Київської дивізії у доброму кожусі і валянках на ногах. Мабуть має відморожені ноги, хворий — думаю — але на всякий випадок тримає доброго коня прип'ятого до залубень. Нагло... Несподівано позаду прорізав морозне повітря постріл... - Один, другий... Затріскотіли скоростріли... Людські крики... Впала якась команда... Праворуч нас я зловив невиразний, важкий, густий шум наближаючоїся кінської навали...
Була це ворожа кіннота, але в такій масі, якої я ніколи раніше не бачив у своєму житті. Тут, згадуваний полковник, з довгими козацькими вусами і в смушковій шапці блискавично виздоровів. Вискочив на свого верхового коня й кар'єром понісся наперед колони. Коли я це побачив, то рішив і собі продістатися до переду колони, але на своїх власних ногах. Туди рушили й другі вояки.
Хутко оцінюю своє положення: я в середині колони. Тут трудно битись, бо нема порядку, загальна паніка, дарма що в задній частині колони чути зриви ручних гранат та рушничну і кулеметну стрілянину. На чолі кінного відділу — генерал Тютюнник із усім штабом, панічно покинув колону, аж снігова курява знялась за ним... Люди сполошились. Счинився поважний хаос. Підгинаю польську паперову шинелю, впевняюся щодо двох англійських ґранат в кишенях з дією на 5 секунд і що сили біжу до переду колони. Що там довелось побачити, тяжко переказати. Деякі вояки на бігу стали бити з рушниць до ворога, а він купами і з прокльонами, завертав до лісу і лісом старався оточити нашу колону. Кулеметники намагалися привести свої кулемети до стріляння, але олія в них позамерзала від великого морозу і кулемети мовчали.
Хвилювання серед вояцтва непомірно зросло. Хорунжий Василів, з Кам'янця-Подільського, стояв біля саней, а з них ранений його брат, Федір, (студент учительської семинарії) слабим голосом прохав: «Кинь, Васю, на мене гранату, а сам рятуйся!» Кажу і я до нього: «Цілуй брата і рятуйся». Він не схотів. Пізніше був розстріляний в Базарі. Большевики стали стріляти позаду по колоні. Падаючи на землю, козаки ловили за ноги втікаючих, благали не лишати їх. Хорунжий Сікорський, студент Київського університету, не витримав нервово і крикнув: «Біжіть, як можете, а я більше не можу», і витягнув ґранату з кишені... Ми бігли далі... Біжучи я тільки думав, чи дістанусь до того дерев'яного містка, що перекинутий через річку Звіздаль. Як не добіжу вчасно, пропав і... смерть неминуча!...
Добігши до с. Звіздаль, побачили перед собою високу снігову браму. Проскочив її!.. І тут немов чудо сталось: яких 20 - 25 козаків і старшин вискочили із села Звіздаль і з коліна стали бити у ворожу кінноту, що перерізувала шлях відступу. Ворожа кіннота знову відскочила до ліса і стала тепер об'їжджати с. Звіздаль з північного боку. Це мене врятувало. Секунду думав, куди: чи в село, чи по слідах нашої кінноти. Надії у мене не було жадної. Бог скерував мене: я побіг за слідами. Тут по сніговому полю розсипалась ворожа кіннота і стала добивати втікаючих одинцем. Але їхні коні скоро втомилися, вони глибоко загрузували в снігу і так зменшували свій розгін. Я вискочив з того смертельного кільця і так добіг до поручника Ковалевського, старшини польської армії, котрий також брав участь в поході. Він тримав одною рукою Кольта, а другою тягнув коня. Червона стрічка крови значила шлях на снігу. Кінь його ранений. — «Кидайте коня і рятуйтесь», — кричу. Але він цупко держав коня за поводи. За хвилину почув я відривні постріли позаду себе...
#moyaprosvita #другийзимовийпохід #козаки #большевики #визвольнізмагання #козьма_кузь #рейд
Информация по комментариям в разработке