Епоха Відродження у Літературі крізь призму Античності | Шекспір | Данте | Боккаччо

Епоха Відродження, або Ренесанс, зазнала великого впливу Античності. Термін Відродження, який уособлює звернення до епохи Античності, відродження спадщини античних мислителів і авторів, особливо в період, який має назву високе Відродження.
Діячі Відродження звертались до культурної і літературної спадщини Античності, переосмислюючи її на новому рівні. Хронологічні межі цього культурного процесу – це XV-поч.XVII ст. н.е.. Відродження було започатковано саме в Італії (на батьківщині Античності)
В епоху Відродження середньовічний теоцетризм змінюється на ренесансний антропоцентризм. Література Відродження і мистецтво Відродження пов’язані з ідеєю гуманізму (термін гуманізм походить від лат. слова «людяний»), яка стає провідною ідеєю, що також є суголосним з Античністю.
Світогляд Відродження передбачав, що у добу Відродження людина також у центрі Всесвіту, тому «земне» життя людини стає головною темою литератури і мистецтва Відродження.
В епоху Відродження змінюється і спосіб мислення, гуманістична психологія, тому важливого значення набуває гуманістичний діалог, гуманізм, який включає різні погляди, і виявляє багатовимірність людини і світу.
Письменники Відродження багато зробили для поширення античної спадщини. Діячі Відродження дуже часто звертались до міфологічної тематики, образів, до античних сюжетів, античної філософії. Зокрема, такі представники Відродженя, як: В. Шекспір (поеми «Венера і Адоніс», «Лукреція»), французький письменник М. Монтень («Досліди»). П. Ронсар, який очолював поетичне об'єднання «Плеяда», яке збагатило французьке Відродження поетичною спадщиною.
Італійське Відродження представлено насамперед іменами Данте, Петрарки і Боккаччо. Літературознавці звертають увагу на так заний «ренессансний сміх» у творчості Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, витоки комічного суголосні античним комедіям Плавта, Теренція та іншим.
Античне підгрунтя виявляється у творчості Данте. Відома поема «Божественна комедія», має не тільки сюжетні елементи з «Енеїди» Вергілія, але й образ Вергіліля.
Італійські гуманісти, зокрема, Ф. Петрарка звертався до творчої спадщини Плутарха, він написав життєписи про знаменитих римлян; а наслідуючи Плінія молодшого, започаткував жанр літературного листа (писав листи до Гомера, Ціцерона, Вергілія, Сенеки).
Письменники Відродження, наприклад, Дж. Боккаччо у ранніх творах звертється до міфологічної образності, до образів античних богів, наприклад його роман «Філоколо». Боккаччо також використовує жанр античної пасторалі у повісті «Амето» і поемі «Фєзоланські німфи».
Шекспір виявляє важливу складову особистості – це природна сутність людини, яку він ставить у трагічний конфлікт з іі офіційним статусом. Наприклад, в трагедії «Ромео і Джульєтта» Шекспір показує пріоритет природної сутності людини через перемогу кохання. Для «Комедії помилок» Шекспір обирає сюжет з комедії Плавта «Менехми», в якій Шекспір використовує мотив двійника.
На думку літературзнавців, утвердження в літературі Відродження вільної, нічим не обмежуваної волі могло виявлятися в трагічних тонах (Марло, Шекспір), в іронічних тонах (Сервантес) та святкових, бурлескних (Боккаччо, Рабле).
Нове розуміння людини як творця проявилося у добу Відродження, у ставленні до митців: зберегллися майже всі їхні імена, тому, що цінувалося авторське начало, індивідуальність. новаторство. Подібне простежується і у давньогрецькій літературі.
У добу Відродження виникає жанр утопії, який в основі мав принципи античних державотворчих моделей (наприклад, діалог Платона «Держава», трактат «Політія» Арістотеля). Гуманісти Томас Мор («Утопію»), Т. Кампанелла («Місто Сонця») відображали принципи будови ідеального суспільства, і надалі жанр утопії було поширено в європейській літературі.