Листопадовий вітер шмагав обличчя крижаними голками. Олена притискала до грудей сина, намагаючись зігріти його своїм тілом, але її зношена куртка давно вже не захищала від холоду. Малюк плакав, втомлено, безнадійно, наче вже збагнув, що світ не збирається бути до нього добрим. "Тихіше, Кирилко, тихіше", - шепотіла вона, цілуючи його мокру від сліз щічку. "Зараз усе буде добре, обіцяю". Обіцянка зависла в повітрі, звучачи фальшиво навіть для неї самої. Що вона могла обіцяти трирічній дитині, коли за спиною не було нічого: ні дому, ні роботи, ні надії? Тільки ця адреса, видряпана на зім'ятій візитівці, яку вона носила у внутрішній кишені вже більше року. Особняк височів перед нею, як замок із казки: кремові стіни, величезні вікна, за якими світилося тепле янтарне світло. Десь там, у цьому світі достатку і комфорту, люди вечеряли за столами, не знаючи, що таке голод.
Спали в м'яких ліжках, не прокидаючись від страху. Жили. Олена натиснула кнопку домофона. Один раз. Другий. Третій. Жодної відповіді. "Будь ласка," - прошепотіла вона в мікрофон. "Благаю, відчиніть двері". Кирилко заплакав голосніше. Його крик розривав нічну тишу. Охоронець у будці біля воріт навіть не повернув голови. Мабуть, бродяги для нього були звичним видовищем. "Я знаю власника", - кричала Олена, втрачаючи залишки голосу. "Мені потрібно з ним поговорити". Це терміново. Її пальці, посинілі від холоду, знову і знову натискали на кнопку. Вона не могла здатися. Не зараз, коли за плечима залишився порожній вокзал, де вони провели останній тиждень. Не після того, як сьогодні вранці поліція вигнала їх звідти, звелівши не повертатися. Десять хвилин вона стояла біля воріт. Десять хвилин, які розтягнулися у вічність, і раптом ворота здригнулися. Повільно, зі скрипом, почали відчинятися.
З темряви двору з'явилася постать. Чоловік років тридцяти у бездоганному темно-сірому костюмі, з ретельно вкладеним волоссям. Навіть у світлі ліхтарів було видно, що кожна деталь його вигляду коштує дорожче, ніж усе, що Олена мала колись у житті. Він зупинився за кілька кроків від неї, і його обличчя спотворила гидлива гримаса. "Забирайся!" - кинув він, відступаючи назад. "Негайно! Як ти взагалі сюди потрапила?" Олена простягнула руку, тримаючи в ній зім'яту візитівку. Її пальці тремтіли не тільки від холоду, але й від страху, що зараз цей чоловік розвернеться і піде, зачинивши за собою останні двері, які могли врятувати її та Кирилка. "Ми вже знайомі з вами", - видавила вона, борючись із комом у горлі. "Ваш батько? Чотири роки тому. Я доглядала за ним після інсульту". Чоловік різко зупинився, взяв візитівку, підніс її до світла ліхтаря.
Його прізвище Державін було віддруковано золотими літерами на дорогому картоні. Максим Андрійович Державін, генеральний директор будівельної компанії Держава. Він повільно підвів погляд на Олену, вдивився в її обличчя, брудне, змарніле, з синцями під очима від безсонних ночей. І завмер. "Олено?" - прозвучало недовірливо. "Олена Каменська?" Вона кивнула, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. Сльози полегшення, змішані з відчаєм. "Це... боже мій, що з вами сталося?" Максим ступив ближче, і тепер Олена бачила його обличчя виразно. Ті ж темні очі, той же прямий ніс, рішуче підборіддя. Тільки тоді, чотири роки тому, вони зустрілися в лікарняній палаті, де його батько, Андрій Володимирович, повільно повертався до життя після обширного інсульту. Тоді Максим був змученим, схудлим, проводив біля ліжка батька дні і ночі безперервно.
А вона була тією, хто не просто виконувала медичні процедури. Вона розмовляла зі стареньким, коли той не міг відповісти, тримала за руку, коли він плакав від безпорадності, масажувала паралізовані кінцівки годинами, перевищуючи всі норми робочого часу, бо вірила, що він зможе ходити знову, і він зміг. Через три місяці Андрій Володимирович виписався з лікарні на своїх ногах, бадьоро, але без інвалідного візка, який, за прогнозами лікарів, мав стати його довічним супутником. В день виписки Максим потиснув Олені руку і простягнув візитівку. "Якщо вам коли-небудь знадобиться допомога", - сказав він тоді, - "звертайтеся. Я у неоплатному боргу перед вами". Вона посміхнулася, прийняла візитівку з ввічливості, не думаючи, що ці слова колись стануть її останньою соломинкою. "Заходьте". Максим відступив убік, пропускаючи її.
"Швидше! Ви ж замерзли". Олена ступила на територію особняка, не вірячи, що це відбувається насправді. Її ноги підкошувалися від втоми. За останню добу вона пройшла пішки більше п’ятнадцяти кілометрів, сподіваючись знайти хоч якийсь прихисток. "Охорона!" - вигукнув Максим. "Чому її не пустили одразу?" Охоронець вискочив з будки, винувато опустивши очі. "Вибачте, Максиме Андрійовичу". "Вона виглядала як… Ну, я не подумав, що це хтось знайомий". "Думати треба було", - відрізав Максим. "Вільний". Він повів Олену до будинку. Доріжкою, викладеною гладкою плиткою, повз клумби, укриті на зиму, до масивних дв...
Информация по комментариям в разработке