Олена Рибакова стояла посеред порожнього залу ресторану «Берег Надії» і намагалася не показати, як сильно тремтять її руки. Двадцять три роки - вік, коли здається, що все ще попереду, але при цьому вже накочує паніка від того, що нічого не виходить. Останні гроші пішли на оплату кімнати в гуртожитку. Холодильник стояв порожній третій день, а роботи не було вже два тижні. Кафе «Затишний дворик», де вона пропрацювала майже рік, закрилося раптово. Господар просто зник, залишивши персонал без зарплати за останній місяць. Генадій Лазарєв походжав залом свого ресторану з виглядом людини, яка давно змирилася з поразкою і тепер просто чекає, коли можна буде з чистою совістю все закрити. Йому було п'ятдесят два роки. Міцна статура, сивина на скронях, дорогий костюм і звичка дивитися на людей зверхньо, навіть коли співрозмовник був вищим на зріст.
Отже, дівчинко.
Він зупинився навпроти Олени, засунувши руки в кишені брюк.
Я їду у відпустку рівно на місяць. Завтра вранці. У мене є п'ять тисяч гривень, які я готовий вкласти в останню спробу врятувати це місце. Якщо ти зможеш зробити з цього ресторану популярний заклад за ці гроші, він буде твоїм. Я переоформлю документи, віддам усе. Чесне слово бізнесмена. Олена мовчала, переварюючи почуте. Вона прийшла сюди просто по оголошенню про пошук офіціантки, яке побачила на стовпі біля автобусної зупинки. Оголошення було старим, вицвілим, надірваним, але це був єдиний варіант за останні два тижні пошуків.
Але якщо не вийде? - тихо спитала вона. Лазарєв знущально усміхнувся. Ця усмішка говорила голосніше за слова.
Ти ж розумієш, що нічого не вийде. Я просто хочу переконатися в цьому остаточно, щоб потім спати спокійно.
Якщо не вийде, то й не вийде. Я закрию ресторан, продам приміщення, і на цьому історія закінчиться. А ти отримаєш хоча б місяць роботи і дах над головою. Бачиш там двері?
Він кивнув на службове приміщення в кінці залу.
Там є невелика кімната для персоналу. Диван, душ, холодильник. Можеш жити там цей місяць. Безкоштовно. Олена подивилася на нього уважно. Лазарєв був циніком. Це читалося в кожному його жесті. Він не вірив в успіх. Він просто хотів поставити фінальну крапку. Але для неї це був шанс. Нехай примарний, нехай майже неможливий, але шанс. "А чому саме я?" - спитала вона. "Ви ж мене зовсім не знаєте". Лазарєв знизав плечима.
Тому що ти прийшла. Тому що в тебе в очах голод, не фізичний, а той, що змушує людей хапатися за будь-яку можливість, тому що мені все одно. Якщо чесно, я не чекаю успіху.
Цей ресторан збитковий вже півтора року. Я вклав сюди купу грошей, наймав поварів, міняв концепцію, робив ремонт. Нічого не працює. Район невдалий, конкуренція велика, люди не йдуть. Так що, вважайте, це останнім експериментом перед закриттям. Олена ковтнула. Серце калатало десь у горлі. П'ять тисяч гривень. Місяць часу. Порожній зал на сорок посадочних місць. Кухня з обладнанням і примарний шанс отримати власний ресторан у двадцять три роки. "Згодна, - видихнула вона.
Спробую". Лазарєв криво усміхнувся, дістав з внутрішньої кишені піджака конверт і поклав його на найближчий столик.
Ось твої п'ять тисяч. Завтра о дев'ятій ранку я їду. Ключі залишу тут же, на стійці адміністратора. Всі документи на ресторан у сейфі в кабінеті. Код одна тисяча сімсот тридцять п'ять. Якщо щось трапиться серйозне, телефонуй за номером, який я залишу разом з ключами.
Але я буду на Мальдівах, тож допомогти особливо не зможу. Загалом, дівчинко, дій. Або не дій. Мені вже байдуже. Він розвернувся і попрямував до виходу. Біля дверей обернувся.
А, так, мене звати Генадій Борисович. Хоча це вже не має значення. Побачимось через місяць. Якщо, звісно, ти ще будеш тут. Двері зачинилися за ним із тихим клацанням. Олена залишилася одна в порожньому залі. Тиша тиснула на вуха. Вона підійшла до столика, взяла конверт. Десять тисяч гривень. П'ять купюр по дві тисячі. Для когось це дрібниця, для неї - останній шанс. Вона повільно обійшла зал. Столи були добротні, дерев'яні, вкриті білими скатертинами. Стільці м'які, обтягнуті темно-зеленою тканиною. Люстри з теплим світлом, стіни пісочного кольору, на них картини з морськими пейзажами. Все було пристойно, навіть затишно. Але порожньо. Мертво порожньо. Олена пройшла на кухню. Просте приміщення з професійними плитами, духовками, холодильними камерами.
Все чисте, але невикористане. На полицях стояв посуд, тарілки, чашки, бокали. У коморі виявились залишки продуктів: кілька пачок борошна, трохи олії, спеції, сіль, цукор. Мабуть, залишки після останньої спроби Лазарєва щось зробити. Потім вона знайшла службову кімнату. Невелике приміщення три на чотири метри. Диван і справді був старий, але цілий. Душова кабіна в кутку за ширмою. Маленький холодильник. Стіл-тумба. Вікно виходило у двір. Спартанські умови, але для Олени це був подарунок. У гуртожитку вона жила в кімнаті на шістьох, де постійно галасували сусідки і неможливо було зосеред...
Информация по комментариям в разработке