Ольга Вікторівна прокинулась від пронизливого крику. Спочатку їй здалося, що то кішка десь на вулиці, але звук повторився, відчайдушний. Вимогливий плач немовляти розривав нічну тишу. Вона різко сіла в ліжку, прислухаючись. Годинник на приліжковій тумбочці показував години ночі. Серце колотилося в грудях, коли вона накинула халат і спустилася сходами свого невеликого двоповерхового будинку. Ользі було 40 років. І вона жила одна вже 8 місяців з тих пір, як пішла з посади психологині дитячого будинку номер сім. Працювала там 15 років, вигоріла емоційно, вирішила змінити обстановку. Тепер консультувала приватно, приймала клієнтів вдома, і життя текло розмірено і спокійно. До цієї ночі плач посилювався. Він доносився прямо від вхідних дверей. Ольга включила світло в передпокої, обережно відчинила двері і завмерла.
На ґанку, укутаний в стару рожеву ковдру, стояв плетений кошик. З нього доносився несамовитий крик. "Господи!" - прошепотіла Ольга, виглянувши на вулицю. Нікого. Порожня вулиця приватного сектора, рідкісні ліхтарі, тиша листопадової ночі. Тільки цей плач, від якого стискалося все всередині. Вона присіла навпочіпки і відкинула край ковдри. Крихітне личко, червоне від плачу, зморщене, безпорадне. Новонароджена, не більше декількох днів від народження. Дівчинка, судячи з рожевої сорочечки. Ольга обережно підняла кошик і внесла його в будинок, закривши двері ногою. Руки тремтіли. Вона опустилася на диван у вітальні, поставила кошик поруч і обережно взяла малечу на руки. Дитина була такою крихітною, такою беззахисною. Плач трохи стих, мабуть, немовляті стало тепліше. Тихіше, тихіше, моя хороша, - забурмотіла Ольга, притискаючи дівчинку до себе і покачуючи.
Все добре, я тут. Її професійний досвід включився автоматично. Треба перевірити, чи не потрібно змінити пелюшку, погодувати, але спочатку зрозуміти, що сталося, хто і навіщо залишив дитину біля її дверей. Продовжуючи колисати дитину, Ольга нахилилася до кошика. На ковдрі лежав складений листок паперу. Вона розгорнула його однією рукою. Почерк був нерівним. Букви стрибали, рядки з'їжджали вниз. Писала людина у крайньому відчаї. Подбайте про мою дитину. Я сирота. Немає можливості ростити. Пробачте мене. Я знаю, що ви добра. Ви єдина, хто може її врятувати. Ольга перечитала записку двічі. Слова розмиті, ніби по паперу текли сльози. Хто міг написати це? Хтось з колишніх вихованців дитбудинку. Але як знайшли її адресу? Вона поклала записку на диванну подушку і заглянула в кошик глибше. Під ковдрою на самому дні лежав ще один документ - свідоцтво про народження.
Ольга потягнулася за ним, обережно притримуючи дитину, розгорнула свідоцтво. Дівчинка Марія народилася 4 дні тому в міському пологовому будинку номер три. Мати Комарова Дарина Юріївна, 21 рік. Комарова Дарина. Ім'я вдарило Ольгу з такою силою, що вона мимоволі завмерла. Дарина Комарова. Тиха, сором'язлива дівчинка з величезними сірими очима. Вона потрапила в дитбудинок в сім років після загибелі матері в автокатастрофі. Батька у неї ніколи не було. Росла мовчазною, замкнутою дитиною, але добре вчилася, любила малювати. Ольга згадувала, як проводила з нею індивідуальні бесіди, намагаючись витягнути дівчинку з її раковини. До п'ятнадцяти років Дарина трохи відтанула, стала усміхатися, навіть подружилася з кількома вихованками. Вона випустилася з дитбудинку три роки тому у вісімнадцять років. Отримала, як і належало за законом, квартиру однокімнатну в панельній п'ятиповерхівці на околиці міста.
Так, вона тут. Прийшла позавчора ввечері, зараз спить нагорі. Ольга відчула, як у неї затремтіли руки. Можна мені з нею поговорити? Ну, зазвичай ми не дозволяємо, але ви кажете, що з дитбудинку, де вона росла. Тоді гаразд. Кімната сім, другий поверх. Ольга піднялася по рипучих сходах. Коридор був вузьким, пахло затхлістю і чимось кислим. Сьомі двері були привідкриті. Вона обережно зазирнула всередину. Кімната була крихітною, з двома залізними ліжками. На одному з них, згорнувшись калачиком, лежала худенька фігурка. Русяве волосся розтріпалося, плечі здригалися від беззвучних ридань. "Дарино!" - тихо покликала Ольга. Фігурка завмерла. Потім повільно повернулася. Ольга ледь впізнала її. Дарина перетворилася на тінь. Величезні сірі очі запали, вилиці загострилися, шкіра була сірою, неживою. Губи потріскалися. Вона була одягнена в стару толстовку і потерті джинси, які висіли на ній мішком.
"Ольго Вікторівно", - прошепотіла Дарина хрипко. Вона дивилася на Ольгу так, ніби бачила привида. Потім очі її наповнилися сльозами, і вона закрила обличчя руками, застогнала. Ольга ступила в кімнату, присіла на край ліжка й обняла дівчину. Дарина вчепилася в неї, як потопаюча в рятувальний круг, і заридала вголос відчайдушно, нестримно. Ольга гладила її по спині, по волоссю, шепотіла заспокійливі слова: "Тихіше, тихіше, моя дівчинко, я тут. Все буде добре. Пробач мене". "Пробачте, я не знала, що робити. Я так боялася", - вичавлюв...
Информация по комментариям в разработке